м.Винники,вул.Галицька,20 Наша геолокація

т. 032 2295440, vynnyky_vykonkom@ukr.net

21.10.2019

У Винниках тіла загиблих патріотів-українців радянська влада виставляла на огляд і на пострах місцевим людям

Нещодавно відійшов у вічність винниківчанин Ігор Теодорович Маркевич. Свого часу журналісти «Винниківського Вісника» мали  зустріч із поважним старожилом і розпитали його про минувшину міста. Адже пан Ігор тут народився й виріс, проживши у Винниках усе своє довге й прекрасне життя (за винятком років війни та післявоєнний період). І він пам‘ятав Винники ще  в період польського панування на Західній Україні. Пан Ігор також дуже добре пам‘ятав події у Винниках під час Другої світової війни, а також довгий і важкий радянський час. І, звісно ж, період відродження нашої України. Про все це й розпитали журналісти в пана Ігоря.

«Мені видається, що за моє життя у Винниках великих змін не відбулося, – згадував пан Ігор. –  Адже я ходив  цими ж  вуличками й стежинами. Ці ж самі гори оточують наше місто, ці ж чудові краєвиди. Зросла кількість населення з 5 до майже 30 тисяч. Я вважаю, що це одна з найсуттєвіших змін. І, звичайно, стало більше будинків. У передвоєнний період у Винниках було все тихо й мирно. Місцеві українці займалися, переважно, сільським господарством. Мій батько Теодор мав 12 гектарів землі й разом із моєю матір‘ю Павлиною працював у полі. Окрім мене в нашій сім‘ї було ще двоє дітей – мої сестри Іванка (1921 р.н.) і Галина (1922 р.н.).  Наша хата ще й зараз стоїть, але зі середини 40-их років там мешкають інші люди – депортовані з Польщі. Зараз її вже розбудували, бо там проживають три родини. Я намагався відсудити свою батьківщину, але марно. А стоїть наша хата на вулиці Піддіброва. Там було й наше поле. А ще далі, біля теперішньої крамниці «Гетьман», була велика садиба мого дідуся Михайла, який також мав велику господарку. Його поле простяглося тоді аж до німецького кладовища. Там були хата, стайня, інші споруди».

 Пан Ігор Маркевич згадував, що на початку 20-их років минулого століття в  будинку його дідуся Михайла (на теперішній вулиці Галицькій) мешкав Іван Огієнко. Дідусь Михайло гостинно прийняв майбутнього митрополита Іларіона, бо розумів, що це дуже велика людина. І коли говорили  про те, що Іван Огієнко винаймав помешкання у Винниках, то пан Ігор завжди наголошував, що за проживання його дідусь з цієї людини  грошей не брав. Він просто допомагав йому тим, що надав своє житло, бо був доброю людиною й патріотом України.

До речі, в згаданому будинку жив і  прадід пана Ігоря – Михайло, який був війтом у Винниках протягом 25-ти років. Але він помер ще перед його народженням. А дідусь Михайло відійшов у вічність у 1943 році. На жаль, їхня хата у 1941 згоріла від німецької бомби. Коли «червоні» панічно втікали, то теперішня вулиця Галицька була заповнена їхніми військами. А німці з літаків кидали на них бомби. І одна бомба потрапила в хату  дідуся пана Ігоря. А перед цим дуже багато винниківських людей сталінська влада вислала в Сибір.

За часів панування тут Польщі пан Ігор вчився в польській школі, але в дітей-українців були й уроки української мови.

Друга світова  війна назавжди розлучила  сім‘ю пана Ігоря Маркевича. Живими своїх дорогих батьків він бачив ще під час цієї жахливої війни. А далі  лиха доля розкидала їхню сім‘ю світами. Як пережив війну? Було страшно, жили в голоді. Поблизу їхньої хати була в‘язниця для євреїв, яких розстрілювали біля діброви. Неподалік цієї хатини, в низині, завжди було джерело. Пан Ігор пригадав, що в роки німецької окупації в ньому втопилася єврейська дівчина, яка, мабуть, утекла з цієї в‘язниці. А як вона туди потрапила й чому загинула в ньому, пан Ігор не знав. Він тільки бачив, як її тіло дістали з води.

Згодом пана Ігоря забрали в молодіжний табір дивізії «Галичина», бо він був  1927 року народження. І під час вишколу він із друзями опинився аж у німецькому місті Ганновері, це поблизу кордону з Францією. Усім галицьким юнакам там було також дуже важко. Місто зазнавало бомбардувань, гинули люди. Й так тривало допоки туди не прийшли американці. Протягом декількох тижнів американські військові їх утримували, дуже добре годували. Але пан Ігор хвилювався за долю своїх батьків і сестер. Не міг залишитися в американській зоні окупації, бо просто не міг жити, не знаючи, що  відбувається з його рідними. Чи вони живі й здорові? Чи вони вдома? Тому одного дня він покинув американську зону окупації й перебрався до радянської. Й одразу ж відчув різницю в ставленні до людей. Американці їх шанували, дуже добре годували. А в сталіністів одразу ж став невільником. Усі, хто перейшов у радянську зону окупації, опинилися під вартою. Зібравши тисяч із 20 таких як і пан Ігор невільників, їх погнали величезною колоною через Німеччину та Польщу в Білорусію. Причому, гнали під посиленою охороною. Так вони йшли, мабуть, із місяць часу. І в Німеччині, і в Білорусії енкаведисти проводили перевірки громадян. Та пану Ігорю пощастило вирватися з їхньої пастки. І всіх українців уже потягом відправили на Батьківщину. Так пан Ігор опинився у Львові й з вокзалу, пішки через гору Лисівку, дійшов до Винник. І тільки тут дізнався, що його сім‘я покинула рідний край і разом із іншими біженцями опинилася у Відні, в Австрії. І лише наприкінці 50-их років минулого століття він дізнався, що його рідні живі й здорові, що після війни вони переселилися в Америку –  в місто Клівленд. На жаль, батьків живими він уже ніколи не зустрів, хоча вони 4 рази надсилали  запрошення, але тодішня влада завжди відмовляла  в його  проханні побувати в Америці. І лише за правління Горбачова пану Ігорю таки дозволили поїхати в гості до його родини. Це було в 1988 році. На жаль, його батьків  не було на цьому світі – вони вже померли.

Протягом трьох тижнів після повернення у Винники пан Ігор мешкав у своєї родички. Та тривати довго це не могло, бо йому треба було щось їсти, одягатися. Тому був змушений звернутися до нової влади,  як тоді говорили, замельдуватися (зареєструватися). І знову йому  пощастило. Згадував, що саме пощастило, бо могло б бути й гірше. А трапилося так, що пан Ігор був саме призовного віку й його негайно мобілізували до радянської армії. І так він  прослужив у війську аж 6,5 років! Тоді, після війни, хлопці служили довго, бо не було ким замінити. Адже десятки мільйонів чоловіків винищила ця страшна війна.

Після завершення бойових дій в СРСР і його країнах-сателітах надалі тривали жахливі репресії. Людей мордували, вбивали, вивозили на Сибір. Не оминула ця лиха доля й багатьох  винниківчан.

На щастя, всі ці події й репресії пана Ігоря Маркевича оминули, бо він перебував у лавах радянської армії. Але й там  спокою не мав. Бо його постійно допитували  в армії (і після неї)  про його рідних. Адже радянська влада дуже підозріло ставилася до людей, рідні яких перебували в інших країнах. Згадуючи репресії, пан Ігор розповів, що йому довелося  в 1953 році на власні очі бачити на теперішній вулиці Крушельницької, 5 тіла  патріотів-українців, які загинули в боротьбі за Україну. На цій вулиці тоді розташовувався Винниківський районний відділ НКВС і туди доправляли арештантів і тіла загиблих. І ще в 50-ті роки люди зі зброєю в руках протистояли червоним окупантам. І загиблі, яких він бачив, були одними з останніх героїв. А  тіла виставляли, щоб їхні рідні впізнавали їх. Та ніхто не признавався, бо родину чекала б лиха доля.

Після армії пан Ігор одружився, отримав спеціальність майстра з ремонту холодильників. Багато років працював, виховав із дружиною дітей, дочекався внуків і правнуків.  Також пан Ігор активно долучився до побудови у Винниках храму святих рівноапостольних Володимира та Ольги. Був головою церковного комітету зі спорудження цього храму. Згодом 8 років був паламарем у ньому.

 Володимир Гаврилів

 

    

Share on Facebook0Share on Google+0Tweet about this on Twitter

Календар подій

Листопад

13.2019


AEC v1.0.4

- Засідання міської ради

- Засідання виконкому

- Інші події


Стратегія міста

Інвестору