м.Винники,вул.Галицька,20 Наша геолокація

т. 032 2295440, vynnyky_vykonkom@ukr.net

08.03.2020

До 850 річчя перемоги князя Романа Великого над суздальцями у 1170 році

Історію творять особистості – саме такою особистістю в історії Руси-України став Великий князь Роман Мстиславович. Галицько-Волинський літопис повідомляє: «У рік 6709 [1201]. Початок княжіння великого князя Романа, що був державцем всеї Руської землі, князя галицького». Якраз Роману Мстиславовичу  на зламі ХІІ-ХІІІ ст. і судилося розпочати блискучі реформаторські перетворення в етногенезі і становленні Давньоукраїнської держави. Українці мають знати істину: кому наша країна зобов’язана своєю славою – власне Романа Мстиславовича історик С. Томашівський назвав першим творцем  загальноукраїнської державної ідеї: «Роман був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля». (Томашівський С. Українська історія. Старинні часи і середні віки. Львів, 1919.  с. 85–89).

 

Мабуть не один із давньоукраїнських князів не отримав стільки перемог  як Роман Мстиславович, який усе життя провів у війнах з зажерливими сусідами в обороні  Руських (українських) земель: «Він бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур» (ГВЛ). Успіхам Романа сприяли  реформи війська за західноєвропейським зразком: він замінив кольчуги на вдосконалений панцер з залізними нагрудниками, воїни були в шоломах латинських, звичайну кінноту перетворив на важкоозброєну лицарську.  «Воїн був хоробрий та вмілий на військові виправи; найпаче це він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив». (В. Татіщев). Про  звитяги Романа пам’ятали і московити, і поляки, і литвини, і ятвяги, і «половци ним дѢти страшаху» (Кенінгсбергський літопис)! Автор «Слова о полку Ігоревім» з захопленням писав: «Високо плаваєш ти, Романе, в подвигах ратних,  як той сокіл на вітрі ширяючий, птицю долаючи відвагою».

 

З  дитинства ріс Роман  в  атмосфері збройних зіткнень, великих і малих боїв, поразок і перемог, його батько майже постійно був в походах від західних кордонів Руси до  переяславських земель.

 

Князів на Руси вже із 7 років починали виховуватись в лицарському дусі. Підлітки щодня носили  обладунки, які важили декілька десятків кілограмів, їх тренували досвідчені воїни. Княжичі з батьками ходили на полювання, регулярні військові походи, навчались грамоті, вправам володінням мечем: «Вони (руси) численні й розглядають меч як засіб існування. Якщо вмирає в них людина й залишає синів і дочок, то все майно дістається донькам, синам же дають тільки меч і говорять: «Батько твій добував собі добро мечем, наслідуй його приклад…» (Шараф аз-Заман Тахір аль-Марвази, арабський письменник).  З дитинства Роман Мстиславич  утвердився в думці, що небесні сили допомагають тим, хто має силу, в тому числі і сильне військо! То був природжений володар, який звик перемагати ворогів, долати перешкоди й торувати собі шлях передовсім здавна випробуваним способом – мечем. Ця віра, що силою можна домогтися бажаного, буде супроводжувати Романа все його життя.  Доля склалася так, що вже  в юному віці Роман опиняється  на вістрі воєнно-політичної боротьби, яку вела старша, гілка Мономаховичів за гегемонію в Руській землі. Головним соперником старших Мономаховичів став    суздальський  князь Андрій, син Юрія Довгорукого і доньки половецького хана Аєпи. Коли Юрій Довгорукий  ще вважав своєю батьківщиною Київ, то син Андрій  вже не захотів жити на Руси.

 

На  землях Залісся, на основі сплаву фіно-угорських племен почав творитися новий народ і князівство, які  у майбутньому будуть називатись московитами і Московією, росіянами і Росією. Андрій суздальський засновує селище Боголюбово в гирлі ріки Нерлі, де за легендою зупинились коні, на яких він віз ікону Божої Матері, викрадену з Вишгорода. Боголюбово, що  біля столичного Володимира на Клязмі, робить своєю резиденцією і вважається власне першим російським князем. Російський історик  Василь Ключевський зазначив: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями та за своїм політичним вихованням». В інтересах вивищення ролі і інтересів своєї нової батьківщини і країни вирішує  знівелювати роль Києва на Руси, вчинивши його погром. У березні 1169 року Андрій Боголюбський зібравши велике військо, до якого входили  муромські,  смоленські, полоцькі, чернігівські князі та половці і посилає сина Мстислава в похід на Київ. Руський літопис пише: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..» Російський  історик Лев Гумільов назвав розорення Києва «яскравим прикладом втрати етнічної компліментарності». На його думку, наказ Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини (тобто суздальців, чернігівців та смолян) Київ був «настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок». До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним чином тільки з іноземними містами, на князівські міжусобиці практика розорення ніколи не поширювалася.

 

Новгород здавна визнавав залежність від Києва, з данини, зібраної у Новгороді, дві третини йшли до Києва, а третина залишалась на утримання війська. За традицією Новгородці переодично звертались до  Києвського князя з проханням надіслати князя на новгородський стіл на княжіння. За рік перед зруйнуванням Києва у 1168 році, на прохання новгородців, Великий Київський князь Мстислав Ізяславович посилає старшого сина Романа на Новгородський стіл «и ради биша новгородьци своему хотению». Власне  в цей час і проявляється військовий талант Романа Мстиславовича. В ранзі новгородського князя Роман робить  вдалі походи проти союзників Андрія Боголюбського. Зокрема, молодий князь невдовзі організовує декілька вкрай необхідних для новгородців воєнних акцій, оскільки Новгородська земля продовжувала перебувати фактично у ворожому оточенні сусідів. Наприкінці весни 1168 р.  здійснює похід на Полоцьк, який завершився розоренням його передмість. Через декілька тижнів після того вже влітку було зроблено напад на смоленське місто Торопець: «В то же лЂто ходиша новгородци  съ плесковици  къ Полтеску пожгоша  волость  и  воротишася от города за 30  веръстъ . Тому же лЂту исходяшу, на весну ходи Романъ с новгородци  к Торопцю , и пожгоша доми их, и головъ множество полониша.» 

 

Роман вирішує поновити  брати данину з Двінян, яку вони сплачували Новгороду, а тепер суздальскому князеві і послав сборщика данини Даньслава Лазутинича. Почувши це Андрій Боголюбський посилає рать в 1500 чоловік на перхоплення збірників податків. На Білоозері у 1169 році відбулася зіткнення де дружина Романа з 500 воїнів розбила півторатисячну рать суздальців. В «Сказанії о битві Новгородців з суздальцями» розповідається: «поміг Бог мужам Новгородським і вбили вони із полка Андрієва вісімсот воїнів, а решта розбіглись. А у новгородців впало пятнадцять мужів. Із-за цього князь Андрій розгнівався на Новгород і почав готувати рать. Сам розхворівся і послав сина свого…». На наступний 1170 рік  в лютому  місяці численна армія, яка зазнала успіх походу на Київ, рушила взимку на північний захід на Новгород. Новгородська земля була в залежності від Києва і з часів князя Олега сплачувала данину Києву на 300 гривень, з яких 100 гривень залишалися в Новгороді та йшли на утримання київської князівської адміністрації, а решта відсилалася до Києва.

 Історик Н. М. Карамзін відзначав: «Падіння Києва віщувало загибель і новогородской незалежності: йшло той же військо; той же Мстислав вів оне ». Як і в південному поході, армія сина Андрія Боголюбського спалювала села, грабувала міста, звертала в рабство жителів Новгородської землі: «Протягом 300 верст спалюючи і  знищуючи все на своєму шляху, союзники підійшли до Новгороду». Лаврентівський літопис пише: «Той же зимы кнѧзь Андрѣи посла сына своего Мстислава съ всею дружиною на Великъий Новъгородъ и Романъ Смолиньскъий кнѧзь с братом Мьстиславом и Рязаньскийи кнѧзь сына посла и Муромьскъıи сын҃а же 17 посла. И пришедше в землю ихъ много зла створиша, села все взяша и пожгоша и люди по селомъ исекоша, женъы и дети  именье и скотъ поимаша, придоша же к городу. Новгородци же затворишасѧ в городѣ  съ кнѧземъ Романомъ и бьхуться крѣпко с города».

 

Роман  терміново організовує оборону міста: «спорудили  острог навколо всього Новгорода і самі сховалися за острогом». Новгородці, пам’ятаючи долю Києва, відчайдушно захищаються. Нападники безперервно нападають та засипають місто і оборонців стрілами «спустиша стрели, яко дождь умножен». Містяни, відбиваючи постійні напади, вдало витримують перші  три дні облоги. На четвертий день, вибравши момент послаблення внаслідок «мора великого» в таборі нападників, Роман здійснює раптову контратаку і розбиває чисельне суздальське військо. В полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали по 2 ногати (1/20 гривні). Новгородський літопис зазначає: «и бишася всь день и къ вечеру побЂди я князь Романъ съ новгородьци, силою крестьною и святою богородицею и молитвами благовЂрнаго владыкы Илие, мЂсяця феураря въ 25, на святого епископа Тарасия, овы исЂкоша, а другыя измаша, а прокъ ихъ злЂ отбЂгоша, и купляху суждальць по 2 ногатЂ.»  За слушним зауваженням М. Костомарова: головним чинником перемоги в цьому бою був вищий військовий талант полководця новгородського війська, аніж його супротивників. Завдяки вмілому військовому керівництву Романа Мстиславовича, незважаючи на значну перевагу військових сил противника, цей кровопролитний бій закінчився перемогою новгородців. Суздальці ж через поразку, а також голод у своїх лавах і пошесть коней змушені були повернутися назад. Перемога князя Романа мала настільки великий вплив на політичну ситуацію, що його батько – Мстислав Ізяславович, завдячуючи підтримці галицьких, турівських та городенських військових  дружин і чорних клобуків, того ж 1170 р. навіть зумів на короткий час повернути собі КиївВ 6677 (1170) р.  Але спустошення і руйнації заподіяні Андрєєвой раттю, мали тяжкі наслідки і для Новгорода. Цього ж року, Андрій суздальский захоплює місто Торжок, перекриває підвоз хліба та починає блокаду – у Новгороді почався сильний голод. Андрій суздальський вимагає усунути князя Романа і прийняти його ставленіка. Роман, взнає про смерть батька та,  порадившись з дружиною, залишає Новгород і вокняжується у Володимирі-Волинському. Руський літопис повідомляє: «Того ж року наприкінці  прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати [про це] дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: «Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир. І він послухав дружини своєї, поїхав до братів». Новгородці змушені прийняти ставленика Андрія Рюрика Ростиславовича. Найбільш віддані дружинники і прихильники молодого князя, не хотіли його залишити і переселяються з ним  у Володимир де засновують новгородський квартал. Літопис повідомляє, що в той період  в волинських землях оселилось багато новгородців. І.Крип’якевич, пояснюючи факт існування у Володимирі новгородського кварталу, писав, що він міг бути утвореним саме новгородськими спільниками Романа, які разом з князем були вимушені покинути північне місто. (Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. – С. 20). Роман  князює у Володимирі, поступово утверджуючи свою владу над Західною Волинню. У 1173 році  бере участь в поході на Київ  проти суздальців зі своїм стриєм Ярославом Ізяславовичем. В цей час виник конфлікт  між  Андрієм «Боголюбським» і Ростиславовичами смоленськіми, які захопили Київський стіл. Розлючений Андрій об’являє війну і збирає у похід на Русь 50-тисячне військо, одне з найбільших військ, про яке згадувалося у вітчизняних літописах. Брати Ростиславовичі залишили Київ, будучи не в силі утриматися проти такої раті, але Мстислав Хоробрий засів у з малою дружиною у сусідньому Вишгороді. Військо Андрія обложило князя Мстислава Хороброго  і дев’ять тижнів велись виснажливі бої. Мстислав відважно оборонявся і  майже кожен день робив вилазки проти Андрієвого війська. На допомогу Вишгороду вирушує волинське військо з луцким князем Ярославом Ізяславичем і Володимирським Романом. Слава про звитяги  Романа під Новгородом леліла перед військом волинян. Чутки про наближення військ луцького князя Ярослава Ізяславича з дружиною Романа викликали великий перестрах у війську суздальців і вони кинулися тікати  де хто міг. Мстислав дивився з боку і не вірив своїм очам, 50 тисячна орда почала панічно втікати! Літопис Руський пише:  «І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світанку, в сум’ятті великому, не маючи можливості утриматися, побігли через Дніпро, і багато їх топилося. І виїхав Мстислав з міста з дружиною своєю і, наздогнавши їх, дружина його ударила на обоз їх, і багато колодників вони захопили.» У грудні 1173 року завдяки угоді з Ростиславовичами Ярослав Мстиславович  на короткий час вокняжився у Києві, Ростиславичі  склали старшинство на Ярослава і дали йому Київ.

 

У сучасних умовах історія Давньоукраїнської держави має працювати для  об’єднання нації і України, особливо, з огляду на те, що на Сході країни виростають покоління з викривленою ідентичністю і не розумінням спільної історії української Держави як єдиної Батьківщини від Сяну до Дону. Україна є наступницею Держави, започаткованої Володимиром Великим до Держави Романа Великого: «Галицько-Волинська держава є однією з ланок у розвитку українського історичного процесу і не належить якійсь окремій вітці українського народу, а є власністю українського народу, як цілості» (Грицак П. Галицько-Волинська держава Нью-Йорк, 1958). Відмовитися від однієї зі сторінок нашого минулого  означає не тільки зраду національних інтересів і національної ідентичності від часів князя Володимира до часів незалежної України, а свідомі дії на користь інтересів цілої низки сусідніх держав, які не посоромляться цими діями скористатися. Не розуміння потреби відтворення власної історії як цілісного тисячолітнього процесу  — призведе не лише до обґрунтованих зазіхань Росії на значні території України, котра свідомо відмовляється від правонаступництва на них, а й до обґрунтованих зазіхань на територію України, причому тепер уже на законних підставах, низки сусідів: Польщі, Білорусі, Литви, Угорщини тощо. Тільки той народ може бути Великим, який вшановує своїх Героїв!

 

Микола Давидович

Share on Facebook0Share on Google+0Tweet about this on Twitter

Календар подій

Грудень

1.2020


AEC v1.0.4

- Засідання міської ради

- Засідання виконкому

- Інші події


Стратегія міста

Інвестору