м.Винники,вул.Галицька,20

т. (032) 2295431, vynnyky_vykonkom@ukr.net

04.02.2016

Романна БЛАГУТА: «Три рази поспіль утікала з дороги в німецьку неволю…»

blaguta_2016

У грудні минулого року винниківчанці Романні Благуті виповнилося 90 літ.
Багато за своє життя побачила ця сивочола й мудра жінка. Адже на роки її молодості припали війни та голод. А ще в 1948 році вона разом із своїми рідними пережила всі жахіття депортації із земель Закерзоння.

 

А народилася пані Романна Благута в прекрасній місцині, неподалік стародавнього й славного міста Перемишль. Її село Сиракізці тепер знаходиться на території Польщі. А тоді, зі спогадів пані Романни, воно було українським. На все село було всього п’ять польських родин, решта – українські.

 

Мати пані Романни в першому шлюбі мала трьох дітей. Але її чоловік трагічно помер від незначного поранення під час українсько-польської війни. Він воював в українській армії.
Згодом мати вдруге вийшла заміж за німця Станіслава Бенхольца, який разом зі своїми земляками приїхав на наші землі, щоб тут займатися сільським господарством. І в них народилося двійко дівчаток – Романна та Ангеліна. На жаль, доля була немилосердною до цих дітей. Адже маму покалічив їхній кінь, ставши їй на ногу. Після цього жінка померла від зараження крові. А через півроку, під час жнив, дуже застудився й батько. Він розігрівся під час важкої роботи й ліг відпочити. Та на холодній землі застудився й помер… Так маленькі діти залишилися круглими сиротами.

 

І їх виховала старенька бабуся Катерина Данчишин. Діти змалечку важко працювали на землі, щоб допомогти рідній людині. У бабусі був великий сад. І покупці з Перемишля купували в неї фрукти. За ці кошти бабуся й утримувала діточок, одягала їх. І так вони жили.

 

Далі була війна. Спочатку в 1939 році прийшли німці, згодом – росіяни. А потім знову були німці. За цей період пані Романна вже підросла, й німці хотіли її забрати на роботу до себе. Та в Німеччину дівчина їхати не хотіла, відмовлялася. Двічі її забирали вже на вокзал у Перемишлі, але їй щастило звідти втекти. А вже третій раз її таки посадили у вагон. І під охороною пані Романна доїхала аж до Кракова. А там контролер відчинив двері їхнього вагону й… дівчина вистрибнула. З різними пригодами, голодуючи, таки повернулася додому. Бог оберіг її від німецької облави в Перемишлі. Трапилося так, що змучена дівчинка заснула в поїзді й зопалу, прокинувшись, вистрибнула з вагона набагато швидше від її рідного Перемишля. А коли на наступного ранку таки вийшла на пероні цього міста, то прибиральники її розповіли про вчорашню облаву на молодь. Ось так Бог врятував тоді юну українку від важкої неволі. А може й зберіг їй життя… Після цих пригод дівчина переховувалася від німецької окупаційної влади. Далі настала сталінська кривава деспотія.

 

«У 1948 році прийшов до нас один чоловік і мовив російською: «Ви повинні переїхати в Україну, а поляків перевезуть сюди», – згадує ці страшні події пані Романна. – Люди запротестували, переконували, що це їхня земля, що її важкою працею заробили їхні батьки й діди. Та почули у відповідь: «Так сказав Сталін».
Людям довелося залишати рідний край, будинки, поля, сади, могили рідних. Плач і смуток охопив землі так званого Закерзоння. Знову українська кров лилася річками, бо багато молоді збройно боронилася від напасників. Та сили були нерівними.

 

Що встигли, то й прихопили зі собою пані Романна з сестрою та бабусею. Їх перевезли в с.Нижанковичі й тримали там під голим небом – на лузі. І так цілісінький тиждень люди жили просто неба, під дощем. І всі їхні крупи, борошно замокли й перетворилися на лемішку…
Та знайшлися добрі люди, які перевезли їх у с.Боршевичі, там, після вивозу однієї родини на Сибір, залишилася хата й господарські прибудови. Якось влаштувалися, почали господарювати.

 

Одного разу доля закинула дівчину в с.Чишки, а звідти – у Винники. Тут влаштувалася на роботу, винайняла квартиру. Згодом забрала сюди й молодшу сестру.

 

У 1953 році пані Романна вийшла заміж. Завжди сумлінно працювала, бо її змалечку привчили до цього, до слухняності. Особливо любила працювати на землі.

 

Та на дев’яносто першому році бабусю спіткала інша біда. Вона дуже погано бачить.
«Мені прикро від того, що нічим не можу допомагати своїм рідним, бо не бачу, – каже пані Романна. – Я все своє життя цікавилася подіями в країні, в громаді, співала в церковному хорі, знаю багато пісень і віршів. Тому мені важко змиритися з тим, що не можу працювати».

 

Незважаючи на нові обставини в житті, бабуся сповнена оптимізму, адже не раз переконувалася в тому, що Бог ніколи не полишає людину в біді. «Треба лише молитися й просити Бога, – завершує розповідь пані Романна. – У сорокові роки я носила їжу чоловікові моєї зведеної сестри, який був в УПА й сидів у тюрмах Добромиля та Самбора (згодом він помер від мук і виснаження). А ще я хотіла допомогти їхнім діточкам продуктами. Адже сестра також переховувалася в лісі. Тоді вже наша земля була розділена кордоном. І коли я підійшла до дротяної загорожі на кордоні, то розгубилася. Але після молитви мені немов щось нашіптувало продовжувати шлях уздовж кордону. І таки знайшла місце, де хтось перетяв дроти…»

 

Тепер бабусю буквально зігрівають своєю любов’ю її рідні. Мабуть, таку щасливу старість у родинному колі Бог дарує тільки тим людям, які прожили чесно й сумлінно.

 

Володимир ГАВРИЛІВ

Share on Facebook8Share on Google+0Tweet about this on Twitter

Календар подій

Грудень

16.2017


AEC v1.0.4

- Засідання міської ради

- Засідання виконкому

- Інші події


Стратегія міста

Інвестору